«Відпусти, відпусти, відпусти, відпусти, відпусти, відпусти, відпусти, відпусти, відпусти, відпусти, відпусти, відпусти, відпусти, відпусти, відпусти, відпусти, відпусти, відпусти». Коли накриває, забудуться жалі. Коли вітриває, минуле розстане. І ти порнаєш свої візерунки, обмежені далі, так багато печалі. Коли не турбують, шляхи невідомі. Коли плакати хочеш, Але не маєш часу, тебе обирає свідома залежність Від власного страху, від чиєїсь там долі Ось ти знов на вокзалі, і знову дорога Ти знаєш, як буде, що це не в останній Пусти, пусти, пусти, я залишуся лише спогадом весни, коли ти проявиш півку, коли не залишиться сторін. Пусти, пусти, пусти, вогна до нього виплела стоману, лишила подушку і степлень світ, в минулому залишила оману. Закричинає темна, наче рід Вона до нього пеклила стоману Лишила подушку із теплих свіст Милому залишила гоману Закричинає темна, наче рід Ось ти знов на вокзалі І знову дорога Ти знаєш, як буде Що це не в останнє Відпусти, відпусти, відпусти Я залишуся лише погадом весни Коли ти проявиш пріг, коли не залишиться сторін Пусти, пусти, пусти Пусти, пусти, пусти Я залишуся лише погадом весни Коли ти проявиш пріг, коли не залишиться сторін Не залишиться сторін Впусти, впусти, впусти